Мустафа Джемілєв: «…Звідки ж узяти для всіх країн стільки Махатм Ганді або Мартінів Лютерів Кінгів? Нам треба навчитися цінувати одне одного»

01 Серпня 2013

Про становище і перспективи України в міжнародному співтоваристві, про політичну ситуацію в країні, кризу управління і парламентаризму «День» говорить з народним депутатом України Мустафою ДЖЕМІЛЄВИМ.

— Якщо говорити про Україну як частину Європи, то, на ваш погляд, які перспективи відносин нашої країни і Євросоюзу?

— Під час своїх численних зустрічей в Німеччині, Польщі, Чехії, Литві, з акредитованими в Україні дипломатами країн — членів Євросоюзу, з Єврокомісаром з питань розширення Штефаном Фюле я мав можливість переконатися, що всі щиро бажають бачити Україну в Євросоюзі. Але однієї доброї волі країн Євросоюзу явно бракує, багато що залежить і від самої України.

Україна має досить великий як економічний, так і інтелектуальний потенціал. Україна потребує Євросоюзу для подальшого свого розвитку, безпеки і збереження своєї незалежності, так само, як і Євросоюз потребує України, оскільки завдяки їй може значно збільшити свою потужність. Але Євросоюз — це певні принципи і стандарти, яких мають дотримуватися всі його члени. Поки ми цих стандартів не досягли. Основні наші біди — це жахлива корупція, особливо в правоохоронних і судових органах, так зване «вибіркове правосуддя», проблеми з правами людини, тортури у в’язницях і слідчих ізоляторах, висока смертність у місцях позбавлення волі… Дай Боже, щоб вдалося в листопаді цього року у Вільнюсі підписати угоду про асоційоване членство.

— А які, по-вашому, перспективи ЄврАзЕСу? Митного союзу?

— Принципова відмінність між Євросюзом і ЕврАзЕСом у тому, що якщо до першого важко потрапити, то до другого прагнуть загнати, використовуючи різні економічні і політичні важелі, а потрапивши, як Казахстану, звідти важко вийти. Основні аргументи тих, хто вважає, що Україні слід рухатися в бік Митного союзу, як відомо, зводяться до того, що товари, які виробляють у нас, не витримуватимуть конкуренції продукції західних країн. А те, що в будь-якому разі потрібно працювати над підвищенням конкурентоспроможності своїх товарів і не можна постійно розраховувати на смаки невибагливого споживача, не враховується. Є також цілком реальні побоювання, що якщо не вступимо до Митного союзу, то Росія знову різко підвищить ціну на газ, створюватиме всілякі бар’єри проходженню українських товарів до трійки країн, що входять до цього союзу, товарообіг з якими становить 40% усього товарообігу України тощо. Пам’ятається, коли напередодні розпаду СРСР Литва проголосила свою незалежність, то Москва, яка вже не мала можливості вводити туди свої війська, загрожувала Литві повною енергетичною блокадою. Литовці на той час навіть не подумали про те, щоб міняти свою свободу на газ і електрику. Вони стали готувати «буржуйки», щоб пережити цю блокаду. Сподіваюся, в України вистачить здорового глузду подумати про довгострокові свої інтереси і не піддаватися жодному шантажу. Вважаю, що місце України в європейській співдружності народів.

— Як ви оцінюєте причини загострення внутрішніх відносин і ситуацію в Туреччині, які перспективи її розвитку ви могли б прогнозувати? Наскільки вони впливатимуть на відносини з Україною (поки не зачіпаючи Криму і кримських татар)?

— Думаю, що подіям, пов’язаним з «Гезі-парк» в Стамбулі, наші засоби інформації надали значно більше уваги і значення, ніж вони того були варті. Такого роду події — обурення груп людей щодо того або іншого випадку, демонстрації, акції протесту, сутички з поліцією відбуваються в багатьох країнах світу і досить часто. І вже зовсім недоречно було порівнювати ці події з «арабською весною». Можна погодитися з тим, що поліція реагувала не зовсім адекватно і досить жорстко, що призвело до людських жертв. Це визнала і вища влада країни. Вважаю, що буде проведено ретельне розслідування, і винних у смерті людей буде притягнено до відповідальності. Але події в «Гезі-парк» були одночасно приводом для опозиційних, переважно лівих, сил, щоб спробувати відправити Реджеп Тайїп Ердогана у відставку. Їх дуже дратує те, що партія Ердогана на всіх останніх виборах отримує абсолютну більшість голосів, а тому має можливість формувати однопартійний уряд і вже більше 10-ти років має всю владу. Але характерно, що це не роки застою, а активного розвитку і економіки, і соціальної сфери, а тому широка підтримка цієї партії є природним явищем в демократичній країні. Але опозиції теж хочеться «покерувати»! Це нормально. Проте при цьому немає підстав говорити про кризу влади. Упевнений, події, що відбулися, аж ніяк не позначаться на відносинах з Україною, з якою Туреччина підтримує дуже дружні стосунки, а обсяг товарообігу між нашими країнами неухильно рухається до наміченої позначки в 20 мільярдів доларів на рік.

— Дедалі гостріше стає ситуація і всередині України: з одного боку, поліпшення не вийшло, народ живе дедалі важче, влада нічого не робить для зниження зростаючої напруги в суспільстві, більше того — робить ставку на силу і зміцнює силові структури. Водночас аналітики говорять, що в Україні немає ефективної опозиції і лідерів, які могли б змінити владу і повести країну більш ефективним шляхом і поліпшити стан народу. Як зійти з цього глухого шляху? Як може розвиватися внутрішньополітична ситуація далі?

— Казати про Україну як про «поліцейську державу», можливо, поки передчасно, але, на жаль, тенденція така є. Зараз в органах внутрішніх справ налічується вже 357 тисяч співробітників, тобто в середньому близько 780 співробітників на 100 тисяч населення. Це більше ніж удвічі вище за середньосвітовий рівень, який становить, за даними ООН, близько 300 співробітників внутрішніх справ на тисячу осіб. Те, що міліція у нас часто-густо опиняється не на боці тих, кого слід захищати, а на протилежному, залежить не від самих міліціонерів, а від тих, хто ними командує. І не міліціонерам же розмірковувати про те, правильні рішення винесли суди чи ні. Тому все залежить від того, хто приймає політичні рішення і дає команди.

Що стосується опозиції і їх лідерів — маємо те, що маємо. Нарешті, лідерів робить лідерами само суспільство. Але якщо суспільство замість виконання тих рішень, які приймають лідери, займається в основному лише пошуком якихось вад у цих лідерів, то нічого путнього, звичайно, не вийде. Та й звідки ж узяти для всіх країн стільки Махатм Ганді або Мартінів Лютерів Кінгів? Утім, і Махатму Ганді, про якого Альберт Ейнштейн говорив «Спливуть роки, і люди не віритимуть, що на цій землі жила настільки свята людина», убили свої ж земляки, тому що він теж комусь був не до смаку. Для багатьох у нашій країні зараз безперечно, що покійний В’ячеслав Чорновіл був одним з найблискучіших і найчесніших політичних лідерів, який за незалежність і свободу свого народу кращі свої роки провів у радянських в’язницях, таборах і засланнях. А тепер пригадаємо, скільки бруду було написано і сказано на його адресу за життя. Я це до того, що нам в першу чергу треба навчитися цінувати один одного, відкинути дрібні амбіції, штовханину за лідерство, а намагатися у всіх ситуаціях вчиняти і жити по совісті. Тоді і безвиході не буде.

— Нинішня Верховна Рада виявилася найбільш недієздатною з усіх попередніх скликань — і щодо роботи, і за якістю законопроектів. Які перспективи українського парламентаризму?

— Багато питань у Верховній Раді не було розглянуто протягом останньої сесії через блокування опозицією трибуни парламенту. Але на те були серйозні причини. Провладна більшість має погодитися з тим, що не можна керуватися принципом — «нас більшість, і ми проштовхнемо будь-яке бажане нам рішення кількістю своїх голосів». Потрібно максимально прагнути до консенсусу. Згоден, що парламент у нас далеко не ідеальний, але впевнений, що без нього було б ще гірше. У тому розумінні, що ми швидше б прямували до авторитаризму і тоталітаризму.

— Які перспективи проведення Міжнародного форуму з проблеми Криму? Коли він може відбутися і якими можуть бути його результати?

— Цим питанням займаємося вже близько трьох років і, можна сказати, з нашого боку зроблено для проведення форуму дуже багато. Мабуть, навіть все, що потрібно. Є підтримка дипломатів практично всіх країн і міжнародних організацій, акредитованих в Україні, Євросоюзу, а також поважних державних діячів США, Канади, європейських країн, куди ми спеціально виїжджали. Створені ОБСЄ спеціальні дослідницькі групи вивчили всі аспекти кримськотатарської проблеми і надали свої грунтовні доповіді, в яких поряд з викладенням суті проблем пропонуються і шляхи їх розв’язання. Тобто складено «дорожні карти» щодо розв’язання проблем як правових, так і культурних, соціальних, освітніх, проблем повернення на свою батьківщину і облаштування також і тих, хто ще вимушений залишатися на місцях заслання. Передбачається також потреба створити спеціальний міжнародний фонд для розв’язання цих проблем. Але з боку керівництва України поки немає чіткої відповіді, чи згодна вона брати участь в цьому форумі. В останньому листі глави Адміністрації Президента України від 11 червня 2013 року, отриманому нами у відповідь на запит Комітету Верховної Ради України з прав людини і міжнаціональних відносин, вказано, що запит для вивчення направлено до Кабміну. Є також інформація про те, що до ідеї міжнародного форуму негативно ставляться наші спецслужби, які вважають, що за допомогою міжнародного форуму ми маємо намір «чинити тиск на Україну і сприяти втручанню західних країн у внутрішні справи нашої держави». Цікава виходить ситуація. Наші чиновники і вищі керівники на всіх міжнародних зустрічах, де порушується кримськотатарська проблематика, з приводу нерозв’язаності багатьох проблем невтомно посилаються на те, що Україна з цією проблемою, успадкованою від радянського режиму, залишилася «на самоті», а коли настільки солідні міжнародні організації, як Євросоюз, ОБСЄ, структури ООН, простягають руку допомоги, рука повисає в повітрі. Така позиція, звичайно, ні до чого хорошого привести не може — ані до розв’язання проблем кримських татар, ані до підвищення престижу України.

— Цього року в Україні відзначається 60-річчя Норильського повстання, в якому брали участь 20 тисяч політв’язнів 80 національностей, і 70% з них були українці. Редакція газети «День» — серед ініціаторів цих заходів. В Україні мешкає значна маса людей, які свого часу боролися з комуністичним режимом за свою Батьківщину — це і ветерани ОУН-УПА, і колишні репресовані, і кримські татари. Всі вони не відчувають вдячності від тієї України, в боротьбі за яку фактично віддали своє життя. Чому так відбувається?

— Якось в англійському журналі «Index» 70-х років я читав, що, згідно з відомостями «Емністі Інтернейшнл», понад 40% політв’язнів в СРСР становлять українці. Це було приблизно вдвічі більше відсотка чисельності українців у населенні країни. Тому не дивно, що і в Норильську теж їх була більшість. Повстання в цьому таборі було найбільш масовим (тут брало участь близько 30 тисяч осіб), найбільш тривалим у всій історії радянського ГУЛАГу і, до честі його керівників, мабуть, одним найбільш ненасильницьким, цивілізованим, порівняно з малими жертвами (загинуло всього близько 150 ув’язнених) з усіх радянських табірних бунтів і повстань. Повстанці продемонстрували, що навіть в пекельних умовах радянських винищувальних таборів можна якось чинити опір свавіллю і домагатися певних успіхів. На жаль, про цю подію в Україні мало хто знає, хоча вважається, що саме з цього повстання почалося поступове розкріпачення радянської імперії.

Приблизно тими ж днями 60-річчя Норильського повстання в’язнів відзначали і в Литві, оскільки в повстанні брали участь і близько 3 тисяч литовців. Але там відзначали цей ювілей не як в Україні, а на цілковито іншому рівні — у будівлі Сейму, за участю видних державних діячів країни.

Україна, схоже, належить до країн, де найменше цінують ветеранів рухів за свободу і незалежність своєї країни. А сталося це спочатку з тієї причини, що після отримання Україною незалежності при владі опинилися не ті, хто боровся за цю незалежність, а представники тієї політичної партії, яка придушувала цю боротьбу. Пам’ятаю, два роки назад у нас в Комітеті з прав людини розглядалася пропонована одним депутатом поправка до закону про реабілітацію жертв політичних репресій, де передбачалося невелике підвищення грошової допомоги для колишніх політв’язнів. Було надано до законопроекту і висновок Головної експертної служби парламенту, суть якого зводилася до того, що проект треба чи то відправити на доопрацювання, чи то взагалі відхилити через бюджетний дефіцит. Я тоді висловився в тому сенсі, що тут, мабуть, справа в дефіциті совісті, а не грошей. Говорити про якісь компенсаційні цифри в гривнях або доларах мені важко, та й некоректно це — не для якихось грошових компенсацій або посад ці люди ставили на карту свою свободу і життя. Але однозначно те, що якщо вірні сини і дочки народу доживають своє життя в нестатках і злиднях — це ганьба для країни.

ДОВІДКА  «Дня»

Відомий український політик, один із провідників кримськотатарського національного руху Мустафа Джемілєв у травні 1944 року в шестимісячному віці разом із усім кримськотатарським народом був депортований з Криму з батьками до Узбекистану. З 1960-х років бере участь у кримськотатарському національному русі, яку розпочав із заснування Союзу кримськотатарської молоді в Ташкенті. За участь в боротьбі за встановлення демократії в СРСР та за повернення кримських татар на батьківщину відбув 7 судимостей, провів в ув’язненні загалом 15 років за «поширення поглядів, що паплюжать радянський лад». В 1969 році в Москві став одним із засновників Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР. 27 червня 1975 року академік Андрій Сахаров звернувся з відкритим листом до Генерального секретаря ООН Курта Вальдхайма, організації «Міжнародна амністія», лідерів мусульманських народів, міжнародної громадськості з проханням об’єднати зусилля в боротьбі за звільнення Мустафи Джемілєва. У 1975—1976 роках Мустафа Джемілєв проводив голодування в Омській тюрмі, яке тривало 303 дні. 6 листопада 1975 учасники міжнародного та радянського правозахисного руху Андрій Григоренко та інші звернулися через газету «Русская Мысль» (США) на захист Джемілєва. У 1983 році він заснував нелегальний «Інформаційний бюлетень ініціативної групи кримських татар ім. Муси Мамута», в якому був редактором. Протягом 1987—1989 років Мустафа Джемілєв був керівником Центральної ініціативної групи національного руху кримських татар. Із 1989 до 1991 року головував в новоствореній Організації кримськотатарського національного руху. Звільнений з заслання вже під час перебудови. 1989 року повернувся з родиною до Криму. У червні 1991року обраний головою Меджлісу кримськотатарського народу.Микола СЕМЕНА,Щоденна всеукраїнська газета «День»

Фото: Лєньяри Абібулаєвої