Відомо, кожний дім, що будується, має спиратися на міцній фундамент

20 Січня 2012

(несвяткові роздуми з приводу двадцятиоднорічних роковин «референдуму»)

20 січня 1991 року відбувся загальнокримський референдум, у ході якого виборцям було запропоновано визначитися з питання (мовою оригіналу): «Вы за воссоздание Крымской Автономной Советской Социалистической Республики как субъекта Союза ССР и участника Союзного договора?».

Зрозуміло, що референдуму передувала шалена агітаційна кампанія, підкріплена всіма потужностями існуючих тоді компартійних та радянських структур.

Москва та безпосередні провідники її політики в Криму практично не приховували свої істинні намірі – протистояти будь-якій можливості відтворення автономії Криму за національно-територіальною ознакою в зв’язку з початком масового повернення  кримськотатарського народу на свою Батьківщину та вибудувати додаткові важелі, які б дозволяли Москві і подалі утримували під своїм контролем Україну.

Отже, саме  референдумом 20 січня 1991 року були закладені фальшиві підстави щодо відтворення автономії. Замість того, щоб виходити з невід’ємного права кримськотатарського народу на самовизначення, що мало б стати правовою основою відтворення автономії Криму та згуртування поліетнічного населення півострову, тодішні політики пішли іншим шляхом, взявши до уваги лише волю російської більшості  Криму, переважна частина якої поселилися  в Криму після депортації кримських татар.

Як відомо, на момент проведення референдуму 20 січня 1991 року переважна більшість кримських татар ще знаходилася у місцях вигнання, тобто ще один з задумів організаторів референдуму полягав в тому, щоб унеможливити участь кримськотатарського народу при вирішенні долі своєї Батьківщини.

Ті ж кримські татари, близько 60-70 тисяч, які на той момент встигли повернутися до Криму, розуміючи, м’яко кажучи, цинічні наміри тодішньої влади, всі до одного бойкотували той референдум . Такій виключно одностайній позиції кримських татар, яку, до речі, були змушені публічно визнати і організатори референдуму, багато в чому сприяла активна діяльність Організації кримськотатарського національного руху (ОКНР) та всіх більш-менш відомих людей у кримськотатарській спільноти.

Але, тодішні московські і київські можновладці  дуже поспішали – їм не терпілося якомога швидше звести ще одну стіну, ще одну греблю з надією протистояти масовому поверненню кримськотатарського народу на свою Батьківщину, тому вже 12 лютого 1991 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки».

Таким чином, відкинувши при вирішенні статусу Криму принцип національно – територіальної автономії як форму реалізації кримськотатарським народом свого права на самовизначення у межах Української держави, сучасна Українська держава отримала на довгі роки своєрідний «головний біль» у вигляді особливого інструменту для здійснення з боку Росії тиску на Україну з метою реалізації власних зовнішньополітичних та економічних інтересів.

До речі, останні спроби з боку місцевих політичних маргіналів щодо повернення кримської конституції від 1992 року свідчать про те,   що кримська проблема,  за умови подальшої кризи взаємовідносин між Києвом та Москвою, може отримати нові політичні обарвлення.

Відомо, кожний дім, що будується,  має спиратися на міцній фундамент. Якщо говоримо про загальний кримській дім, безумовно, в основу його фундаменту має бути покладено право кримськотатарського народу на самовизначення.

Забезпечимо такий підхід – закладемо гарантії процвітання півострову, надамо нові стимули для укріплення довіри між всіма його жителями, виключимо будь-які прояви сепаратизму та можливості  зовнішнього тиску на Україну у кримських справах.
 

Рефат Чубаров,
перший заступник Голови Меджлісу кримськотатарського народу,
депутат Верховної Ради Криму