«Мустафа, синку, я зробив все, що в силах. Твоя смерть тільки на радість нашим ворогам. Прошу – припини голодування»

Ім’я глави Меджлісу кримськотатарського народу оточене легендами в середовищі співвітчизників. А недруги і раніше підозрюють у ньому силу, здатну підірвати півострів.

– Мустафа-бей, ви справляєте враження людини м’якого, неконфліктного, навіть сором’язливого. У «буйній» Раді такого депутата здатні почути?

– Якщо ви про проходження законопроектів, які пропонує «сором’язлива людина», то все залежить від розстановки сил. Наш парламент відрізняється від європейських. Тут голосують по команді. Підняв «диригент» руку – натиснули кнопки.

– Так, відома манера голосування фракції правлячої Партії регіонів. А у опозиціонерів демократії більше?

– Можна принаймні підійти до керівника: «Питання для мене принципове, моя позиція наступна …» Я робив так неодноразово. Жодного разу не суперечили. Не знаю, з яких причин. Можливо, через дисидентське минуле.

– Дисидентом вам довелося стати шести місяців від народження, з 1944 року, коли Джемілєва разом з іншими кримськотатарськими сім’ями за наказом Сталіна як «зрадників батьківщини» депортували з Криму в Узбекистан … Вдома порушували цю тему або боялися?

– Представлення про Крим складалося з розмов старших. Ми жили в Андіжанській області, під адміністративним наглядом. Не мали права залишати чотирикілометрову зону, щотижня відзначалися у коменданта. Єдине задоволення кримських татар – ходити один до одного в гості. Ми навіть листочок завели: сім’я у нас гостювала, тепер треба нанести візит у відповідь, інакше образимо. Під час вечірніх бесід завжди згадували Крим до війни, під час війни; як товарняки, в яких вивозили татар, закидали камінням …

– Дітей не видаляли зі столу підчас таких оповіданнь? Вони ж могли проговоритися у школі, на вулиці, і вже тоді батькам – не висилка, а термін за антирадянську пропаганду.

– З однієї кімнати, де жила сім’я, куди видалиш? Я пізніше помічав: якщо батько говорить з гостем на політичні теми, значить, довіряє. А якщо тільки про город, то ні.

Але все називали своїми іменами. У 1953-му році по радіо повідомили про смерть Сталіна, і перші слова батька: «Нарешті здох, собака!» У школі стояв вселенський плач, а я дивувався: як же так, якщо чекали, щоб здох … Хоча Андіжанська область серед кримських татар ще вважалася порівняно благополучною. У Кашкадар’їнській, Сирдар’їнській померло більше половини репатріантів. Голод, знущання комендантів, хвороби … Депортували адже без майна, практично роздягнених.

– Селище виглядав як гетто?

– Ні, нас підселили до узбеків. Але в інших місцях, в тій же Кашкадар’їнській, Джізакській або Ташкентській області, були резервати. Один такий, під назвою Дальверзін, «далека висилка ув’язнених», – повністю вимер. Навіть могил не залишилося: ховали в неглибокі ямки, а вночі шакали розтягували трупи …

Так от, коли про Сталіна оголосили, прибіг старшокласник: «Не плачуть тільки наші, не можна: посадять! Я цибулю приніс, потремо очі». Виробився імунітет проти пропаганди радянської влади. Тому національний рух кримських татар виявився настільки масовим.

– Як зустріли переселенців місцеві? Напевно багато сім’ї отримали похоронки з фронту, а тут оголошують: вашими сусідами стануть посібники фашистів …

– Підготовку, звичайно, провели. Але коли люди побачили, що з вагонів виходять переважно діти, жінки, старі … Та й узбеки адже мусульмани. Хоча тоді релігія значила менше, ніж страх опинитися нелояльним до радянської влади. Є ще маловідомі факти: депортовані страшно боялися потрапити до лікарні. Живими звідти не поверталися, навіть якщо захворювання не представляло смертельної загрози. У мене немає достатніх підстав говорити про сплановану акцію по скороченню чисельності кримських татар. Але перепис, який ми провели в 1960-х, показав: у перші два роки депортації загинуло близько 46 відсотків нашого народу.

За ухилення від СРСР

– Мустафа-бей, в таборах і засланнях в цілому ви провели 15 років. Почати захищати не тільки власні права після такого дитинства і юності – логічно. З якої причини стався перший арешт?

– На спеціальному засіданні професорсько-викладацького та партійно-комсомольського активу з моєї персональної справи в кабінеті ректора казали: є сигнали про студентів, які неправильно трактують національну політику керівництва СРСР. Вони збираються в сумнівні гурти і та інше. («Союз кримськотатарської молоді», у створенні якого Джемілєв брав участь ще зовсім хлопчиськом, в 1962 році, проіснував всього три місяці і був розгромлений. – О.М.). На цьому засіданні був присутній і представник держбезпеки. Відразу після виключення вручили повістку в армію. «Дивно виходить: вчитися у радянському вузі не можна, оскільки не лояльний, а автомат в руки дати – можна?» – запитую у воєнкома. «Лопату тобі дадуть». Зрозуміло, я відмовився. Сказав, що за межами Радянського Союзу у мене немає ворогів, всі вони тут, тому служити у вашій армії я не буду. Стаття 70 дріб 1 – ухилення від військового призову.

Перед кінцем терміну в зону з’явилися гебісти. Зажадали від мене розписку, що я відмовляюся надалі від націоналістичної, антирадянській діяльності. «Я за іншою статтею засуджений», – нагадую. «Пиши по-хорошому – або взагалі не вийдеш звідси!» Разом зі мною відбували покарання ще троє кримських татар за участь у національній демонстрації в Ташкенті. Через час відпустили без розписок. А у 1965-му ми вже налагодили контакти з московськими дисидентами – Павлом Литвиновим, до речі, онуком ленінського наркома закордонних справ; Віктором Красиним; Петром Якіром, який відсидів 17 років у сталінських таборах за те, що був сином розстріляного «ворога народу» командарма Іони Якіра. Через них зв’язувалися із зарубіжними кореспондентами. Стали наші звернення відправляти на Захід.

– Відносини «політичних» і кримінальників у таборах були напруженими?

– Скоріше ні. Кримінальники знали, що «антисовєтчики» не стануть співпрацювати з адміністрацією, тому до нас була велика довіра. По-друге, допоможуть розібратися з правовими проблемами: наприклад, апеляцію складуть. І поки не надходило спецзамовлення на провокацію, все йшло нормально.

«Я не мав наміру вижити …»

– Що стало приводом для голодування, яка тривала більше 300 днів?

– Це вже в Омську. Перед звільненням дізнався, що від декількох ув’язнених вимагають свідчення проти мене: готують нову справу. Зробили обшук. Знайшли «Декларацію принципів Національного руху кримськотатарського народу», хоча там ніякої крамоли, просто звід правил. Ясно, що про правосуддя мова не йшла. Вони просто вирішили продовжити термін, а я – привернути увагу до проблеми.

Рахунок днів голодування вели західні радіостанції. Минуло 7 місяців. У в’язницю приїхала мати з проханням побачити сина. «Немає його тут!» – нахабно відповів начальник. Мати в сльозах вирушила до Москви; Сахаров скликав прес-конференцію: «Можливо, Джемілєв загинув». Допуск «можливо» відразу визнали зайвим … Ті, хто не знав мене, але читав некрологи і вірші друзів, стали цікавитися, за що я боровся. Інформація про кримськотатарське національне питання в той момент в світі виявилася максимальною.

– Але хіба людина не самої богатирської комплекції здатна витримати без їжі так довго?

– Худі, що мало харчуються, мають переваги! По сусідству зі мною голодував злодій в законі. Кожні десять днів нас водили до лазні. Через декаду його волокли, а я як і раніше йшов.

Тюремне голодування має особливості: якщо сам не приймаєш їжу, годують насильно. Коли з рота з’являється трупний запах, вводять зонд. Один наглядач тримає, інший вливає поживну суміш. За нормами повинно 2600 калорій бути, але крадуть ж, звичайно! (Сміється.) Пісна рідина глушить муки голоду лише на пару годин, хоча організм і за неї дякує. Іноді кололи глюкозу.

Після 7 місяців мене відвідали терапевт і психіатр. Здивувалися, що я до цих пір тримаюся на ногах і зв’язно розмовляю. Пізніше дізнався про медичний висновок: «Або Джемілєв знайомий із системою йоги, або підгодовують». Для перевірки підозр підняли поверхом вище: все як і раніше. Повернули в камеру, але в двері врізали три додаткових замка. Увійти до мене тепер мала право тільки трійка: заступник начальника колонії, черговий по корпусу і черговий по коридору, причому кожен зі своїм ключем. І ще 3 місяці я тримав голодовку.

– А зняли з яких причин?

– Я не мав наміру вижити … Навіщо тягнути мученняі новий термін?

– Скільки років вам було тоді?

– Тридцять три. Після суду дали побачення з матір’ю і з братом. І брат притулив до скла листівку. «Мустафа, синку, я зробив все, що в силах. Твоя смерть тільки на радість нашим ворогам. Прошу – припини голодування». Це писав Сахаров.

– Ви настільки добре знали один одного раніше?

– Тільки по телефону. Він двічі приїжджав на мій процес, однак суди відбувалися в закритому режимі, і академіка не пускали. Потім, коли я в тюремних умовах намагався відновити сили, Олена Боннер залишилася в Омську, діставала якісь соки небачені, ліки, вітаміни.

Кримські татари. Звані гості?

– У Раді ви вимагали суду над лідером українських комуністів Петром Симоненком за висловлювання про те, що Сталін ще гуманно обійшовся з кримськотатарським народом-зрадником. Ви – прихильник люстрації носіїв комуністичної ідеології?

– Боюся, пізно, якщо не зважилися в 1990-і роки. Але якщо більшість у парламенті візьмуть демократи, такий варіант не виключаю.

– В Україні зараз є політв’язні?

– … Є засуджені вибірково. (Пауза.) Хоча важкувато сказати, що взагалі ні в чому не винних кинули за грати тільки з політичних мотивів. Безперечно: Юлія Тимошенко, як і Юрій Луценко, нещодавно помилуваний, – політична опозиція. Зараз можна засудити за аналогічними звинуваченнями десятки, сотні людей – а вибрали саме їх.

– Переселення кримських татар до Криму почалося при президентові Леоніді Кравчуку, який назвав їх гарячими прибічниками української державності. Твердження справедливо?

– Кримські татари стали масово повертатися не в 1991-му, а ще в 1988-му. Роком раніше, після нашої акції на Красній площі, в Москві, створили спеціальну держкомісію, що займається кримськотатарським питанням. Великих сподівань ми не мали, оскільки очолював комісію затятий сталініст А. Громико. Дійсно, комісія визнала депортацію помилкою, але зауважила: репатріанти на нових місцях вкоренилися, повертати немає необхідності. Треба просто задовольнити культурно-освітні потреби.

Ми не погодилися. І в Крим вже в 1988 році вирушило близько 40 тисяч татар. А після проголошення незалежності Україна зробила заяву, що бере на себе місію прийому репатріантів і обіцяє сприяти на батьківщині. Кравчук розглядав татар на півострові як фактор, що зміцнює міжнародне становище країни. Подібний погляд на нас, по-моєму, нинішньою владою не розділяється.

Ак’яр, Ак’яр, гордість російських моряків …

– Мустафа-бей, чи можете ви сказати: «Я – кримськотатарський націоналіст»? Тягнибок, лідер «Свободи», заявляє про свій націоналізм на кожному кроці…

– Я – націонал-демократ. Демократичними методами добиваюся вирішення національних проблем і реалізації законних прав, проте не зазіхаю на чужі права.

– А ось преса Криму писала про ідею перейменування Севастополя в Ак’яр, Феодосії – у Кефе і так далі, з посиланням на Джемілєва …

– У цій вимозі немає ознак націоналізму або шовінізму. Йдеться про відновлення історичної топоніміки, довільно зміненої після окупації Криму Росією, потім в роки радянської влади і особливо – після депортації. По-друге, так питання не ставилося. У запропонованому мною Верховній Раді України законопроекті мова йшла про відновлення географічних найменувань. Адже після депортації 1944 року указом президії Верховної Ради РРФСР весь список сіл з татарськими, грецькими та іншими назвами перетворили на нескінченні Партизанські, Ленінські, Танкові, Бронетанкові … Втім, до війни у кримськотатарській пресі існувала практика подвійних назв міст, перейменованих ще при Катерині Другій: Сімферополь – Ак‘месджіт, Севастополь – Ак’яр, Феодосія – Кефе, Євпаторія – Кезлєв. Репатріанти, повернувшись додому, мають право повернути історичну топоніміку. Таке положення, до речі, існує і в законі Російської Федерації про реабілітацію тих, що зазнали депортації, який був прийнятий ще в 1991 році. Але в Криму механічно цей процес провести зараз неможливо: якісь селища зникли, якісь об’єдналися, з’явилися нові. Тому мова йшла про створення спеціальної парламентської комісії з цього питання.

– Як складаються відносини з найбільшою російською громадою Криму, яка тяжіє до «російського світу» не тільки в духовному, культурному вимірі?

– Пару тижнів тому в «Кримській правді» опублікували соцопитування: що означає особистість Сталіна для жителів півострова? 84,6% респондентів назвали його великим полководцем і вождем. Відповідно, і депортацію кримськотатарського народу – справедливою. Схожі настрої – в місцевих українських правоохоронних органах та органах влади, з тим розходженням, що вголос цього не вимовляють.

Міст і міни

– Мені, як журналісту, доводиться відповідати на питання російських колег: ситуація в Криму залишиться стабільною, спокійною? Чи не повторить долю Чечні? Чи мають підґрунтяпід собою розповіді про гірські табори, де нібито готуються загони кримськотатарських бойовиків під наглядом інструкторів з Туреччини? Взагалі підозр у тому, що Туреччина надає меджлісу і Джемілєву масу знаків уваги, – в надлишку.

– У Криму для виникнення міжнаціонального конфлікту було куди більше підстав, ніж у Чечні або в Таджикистані. В Україні люблять повторювати, що зіткнень уникли завдяки мудрій політиці. Насправді головну роль відіграло те, що кримськотатарський національний рух твердо став на шляху незастосування сили. І нам вдавалося запобігти великомасштабних конфліктів. Думаю, що і надалі вдасться. Хоча … Є прихильники деяких нетрадиційних для Криму, залучених ззовні течій ісламу, з якими важко. Вони, як правило, не рахуються з рішеннями вибраного представницького органу.

– Наприклад?

– Ваххабіти, салафіти, хаббашіти, «Хізб-Тахрір». Для них національний з’їзд – курултай, обраний курултаєм меджліс – не авторитет, тому що ми, мовляв, співпрацюємо з невірними. У них там маячні ідеї будівництва всесвітнього халіфату та інше. Влада повинна б солідаризуватися з меджлісом, але відбувається якраз навпаки. Ці організації заохочуються, їх легко реєструють, з їхнього середовища вербують сексотів і стукачів. Я розумію тактику: розколоти, послабити кримськотатарську спільноту. Якщо не традиційні для Криму форми ісламу отримають розвиток, наслідки виявляться неодмінно. Але розмови жовтої преси про гірські табори бойовиків і тим більше про причетність до цього Туреччини, звичайно, повна маячня.

І про Туреччину. У нас ставлення до цієї держави особливе. Там проживає кримських татар в десять разів більше, ніж в самому Криму, приблизно 4-5 мільйонів. Плюс близькість мови, культури… Президент Абдулла Гюль назвав кримських татар сполучною ланкою, мостом між Туреччиною та Україною. А міцність моста визначається тим, наскільки повно реалізуються права нашого народу.

Спілкувалась Ольга Мусафірова, власний кореспондент «Нової газети» в Києві

Довідка «Нової»: Мустафа Джемілєв народився 13 листопада 1943 року в селі Айсерез Судацького району Криму. Дитиною депортований з батьками. У 1962 – 1965 рр.. навчався в Ташкентському інституті інженерів іригації і меліорації сільського господарства. Відрахований «за негідну поведінку».

З 1966 по 1983 рік був 6 разів заарештований. Має 7 судимостей, провів в ув’язненні 15 років за «поширення поглядів, що паплюжать радянський лад». У 1975 -1976 рр.. провів голодування (303 дні) в омській в’язниці. Вийшов на свободу в 1986-му.

У 1987-му переїхав в Бахчисарай. З 1991 року – голова Меджлісу кримськотатарського народу, президент БО «Фонд «КРИМ».

Народний депутат України VI і VII скликань. У грудні 2012 року пройшов до парламенту за списком партії Батьківщина. Член комітету Верховної Ради з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.