Меню

Мустафа Джемілєв про деякі сторінки історії правозахисного руху в СРСР

21 Січня 2014
Мустафа Джемілєв про деякі сторінки історії правозахисного руху в СРСР

Справжнє інтерв’ю було дано М. Джемілєвим для багатосерійного фільму про правозахисний рух в СРСР, що знімається радіостанцією «Голос Америки» спільно з Фондом Андрія Сахарова. Оскільки кожна серія не перевищує 15 -ти хвилин, а інтерв’ю Джемілєва перевищує цю рамку, то воно, очевидно, буде декілька коротшим. Нижче ми публікуємо повний текст цього інтерв’ю .

– Мустафа -ага, ви брали активну участь у діяльності таких відомих правозахисних організацій в СРСР, як Ініціативна група і Гельсінкська група. У чому спільність і відмінність у діяльності цих груп?

– Ініціативна група із захисту прав людини в СРСР була створена в травні 1969 року через пару тижнів після арешту в Ташкенті лідера правозахисного руху в СРСР генерала Петра Григоренка. Питання про необхідність створення якоїсь загальносоюзної правозахисної структури обговорювалося давно, а арешт Петра Григоренка просто прискорив процес. Превалювала думка, що на удар треба негайно відповідати ударом у відповідь, інакше «ради» будуть нахабніти ще більше.

«Ініціативна група» була першою в СРСР відкритою правозахисною організацією. Я кажу «відкритою», а не «легальною», тому що в СРСР «громадські організації» могла створювати тільки держава і тільки «з метою зміцнення радянського ладу». А тут якісь антирадянщики, які переслідують цілі, вельми далекі від зміцнення цього ладу. Навпаки, відкрито декларують цілі захищати тих людей, яких цей лад переслідує з політичних мотивів. Такого нахабства радянська влада до цього ще не бачила. Причому, першим документом, підписаним усіма 15 -ти членами «Ініціативної групи» було резонансне звернення в ООН, де перераховувалися головні злочини радянського режиму в галузі прав людини, а також говорилося про переслідування кримських татар за їх прагнення повернутися на свою батьківщину. До речі, і термін «ініціативна група», як про це писала згодом відома правозахисниця Л. Алексєєва у своїй книзі «Історія інакомислення», була запозичена у кримських татар – це була основна форма самоорганізації Кримськотатарського національного руху.

Так що апріорі ця «Ініціативна група» в очах радянських органів була незаконною, ворожою і, зрозуміло, відразу ж почалися переслідування. Правда, заарештовували не відразу, оскільки майже всі 15 осіб, що увійшли до «Ініціативної групи», були вже відомими правозахисниками, їх імена миготіли на сторінках західної преси. Але репресій не уникнув жоден з 15 -ти. Кого відправили до в’язниці, кого до психушок, а декількох позбавили радянського громадянства і примусово випровадили за межі СРСР. Уникнув арешту тільки поет і вчений – фізик Г.Під’ямпольский, який в 1976 році помер від крововиливу в мозок в м.Саратові, куди його спеціально «відрядили» по роботі в академії на час проведення в Москві 26 -го з’їзду КПРС.. Правда, замість арештованих були інші бажаючі увійти в цю «Ініціативну групу», але їх не брали, оскільки було ясно, що їх теж заарештують, а нових «камікадзе» не хотілося.

Першим взяли В. Борисова – не заарештували, а забрали до психлікарні, де він провів 5 років. Ще через місяць заарештували в Харкові майора Г.Алтуняна. Мене заарештували 11 вересня 1969 року, тобто, через три з гаком місяці після проголошення «Ініціативної групи». Наступного дня заарештували четвертого члена «Ініціативної групи» церковного письменника Е.Краснова – Левітіна.. Поетесу Наталію Горбаневську, яка днями померла в Парижі, заарештували в грудні того ж року. Її трохи протримали в Бутирській в’язниці, а потім більше року – в Казанській спецпсихлікарні.

Висунуті проти мене звинувачення не були пов’язані з «Ініціативною групою», оскільки справа проти мене, теж за звинуваченням у антирадянщині, була порушена ще до її заснування, і об’єднана зі справами ще раніше заарештованих генерала Петра Григоренка і поета Іллі Габая (покінчив з собою в 1972 р.) З приводу документів «Ініціативної групи» мене гебісти намагалися допитувати як «свідка» у справах двох заарештованих членів цієї групи Петра Якіра і Віктора Красіна вже після звільнення з табору в 1972 році.

– Ви сказали «намагалися допитувати». А що, допит не вийшов?

– Не вийшов, бо дуже вже нескромні питання вони почали задавати. На зразок, де і за яких обставин ви підписували той чи інший документ, хто при цьому був присутній, які «самвидавницькі» і «тамвидавницькі», тобто, видані за кордоном матеріали вам передавали Якір та Красін і т.п. Я відповів, що такі питання вони можуть задавати своїм рідним сексотам, але ніяк не активісту правозахисного руху. Потім зробив заяву, що арешт Якіра та Красіна вважаю незаконним і, відповідно, будь-яких свідчень давати не бажаю.

– Чи не заарештували за відмову від дачі показань?

– Це було б дуже нелогічно, тому що мова йшла про матеріали і мої підписи до мого арешту в вересні 1969 року. Вони ще тоді повинні були мені їх пред’явити і все одно більшого терміну вони мені не могли дати, оскільки і так дали термін «на всю котушку» за тією статтею кримінального кодексу, і я відсидів цей термін, як то кажуть, «від дзвінка до дзвінка». Заарештували дещо пізніше – через рік з гаком.

З підписами членів Ініціативної групи, які залишалися ще на волі, було випущено всього 42 документа. Але останні документи були підписані одночасно і іншими утвореними до цього часу правозахисними організаціями – Московською, Литовською і Грузинською Гельсінкськими групами, Робочою комісією з розслідування використання психіатрії в політичних цілях, Комітетом захисту прав віруючих та іншими. Останній, 42 -й документ за участю «Ініціативної групи», який називався «З приводу вироків Гінзбургу, Щаранському, Пяткусу» був датований 15 липня 1978 року і там стояв підпис лише одного члена «Ініціативної групи» Тетяни Веліканової, яка залишалася ще на волі. У листопаді 1979 року була заарештована і засуджена в цілому до 9 років тюрем, таборів та заслання Тетяна Веліканова. На цьому епопея «Ініціативної групи» закінчилася.

Московська Гельсінкська група була створена рівно через 7 років після «Ініціативної групи», у травні 1976 року. Як відомо, в серпні 1975 року 35 – ма державами, включаючи СРСР, в м. Хельсінкі був підписаний Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі, відповідно до якого країни – підписанти брали на себе зобов’язання, в числі іншого, дотримуватися прав людини, право людей на отримання та поширення інформації тощо. От і вирішили правозахисники створити організацію, яка буде спостерігати та інформувати європейські країни, які підписали Заключний акт, про те, якою мірою дотримуються в СРСР права людини. Дещо пізніше з такими ж декларованими цілями з’явилися національні Гельсінські групи – Українська, Литовська, Грузинська, Вірменська. Оскільки радянська держава, яка звичайно, зовсім не збиралася скрупульозно дотримуватися підписаної угоди, особливо в частині дотримання прав людини, оскільки це означало б кінець тоталітарному режиму, то, зрозуміло, ці групи, можна сказати, відразу ж стали головними ворогами радянської влади і основною мішенню для КДБ, хоча в діях ні членів «Ініціативної групи», ні «Гельсінкської групи» не було нічого такого, що суперечило б чинному радянському законодавству.

Істотної різниці в діяльності «Ініціативної групи» і Гельсінкської групи не було. Можна сказати, що другі були продовженням першої. Більш того, випуск основного машинописного видання «Ініціативної групи» «Хроніка поточних подій», де містилася інформація про всіх переслідуваних за політичними мотивами, національних і релігійних рухах в СРСР, становище політв’язнів у в’язницях і таборах і т.п., був продовжений «Гельсінкською групою», з тією лище різницею, що при «Гельсінкській групі» це видання стало дещо товщим і змістовнішим, оскільки до цього часу опір радянському режиму більш розширився і, відповідно, розширилися і масштаби репресій. З усіх 65 -ти номерів «Хроніки поточних подій» близько половини (більше 30 -ти номерів) були випущені переважно під редакцією членів «Ініціативної групи» Наталії Горбаневської та Анатолія Якобсона (покінчив з собою в 1978 році), а решта – «Гельсінкською групою». Мабуть, різниця була тільки в тому, що в «Гельсінкську групу» замість арештованих могли вливатися нові люди, а в «Ініціативній групі» такого не було.

– Що, на вашу думку, було найважливішим у роботі тієї та іншої груп?

– Головним і найважливішим у діяльності обох груп було те, що вони по всій країні збирали інформацію про безчинства радянської влади в галузі прав людини і піддавалице широкій гласності, в першу чергу, через «Хроніку поточних подій». Звичайно, тираж «Хроніки» був невеликий – друкарень у нас не було, а тираж надрукованих і передрукованих на друкарських машинках в різних місцях примірників не міг перевищувати декількох сотень. Але «Хроніка» обов’язково передавалася представникам всіх 35 європейських країн – підписантів Гельсінської угоди і поверталася в СРСР декількома мовами через потужні радіостанції «Свобода», «Azatlıq», «БіБіСі», «Голос Америки», «Німецька хвиля» та ін., а часом і у вигляді віддрукованих в Амстердамі чи Нью -Йорку симпатичних типографських примірників. Це був самий чутливий удар по злочинному режиму. Це було одночасно і великою моральною підтримкою для заарештованих правозахисників, їх близьких. Прізвища репресованих правозахисників автоматично потрапляли до списків лондонської «AmnestyInternational», а звідти потім йшли до радянських органів запити з проханням повідомити про їх місцезнаходження, стан здоров’я і т.д. Тобто давали зрозуміти, що про цих людей знають і на всі беззаконня проти них будуть обов’язково реагувати.

– Чим допомогла Московська Гельсінкська група вам і кримським татарам?

– Тим же, що й іншим людям, які піддавалися репресіям за свої переконання і законні вимоги. У «Хроніці поточних подій», що видавалася спершу «Ініціативною групою», а потім «Гельсінською групою» була постійна рубрика «Кримські татари», де містилася поточна інформація про боротьбу кримських татар за свої права і репресії проти них. Цю рубрику постійно складав і редагував аж до свого арешту в 1980 році Олександр Лавут. Саме в основному завдяки «Хроніці» громадськість за межами СРСР, а через західні радіостанції також широка радянська громадськість були поінформовані про кримськотатарську проблематику. Ну а оскільки у мене найбільше було арештів, судових процесів і «пресовок» у в’язницях і таборах, то, відповідно, і інформації про мене в «Хроніці», в окремих заявах «Ініціативної групи» і «Гельсінської групи» було найбільше. Це, звичайно, було великою підтримкою.

– Ви провели в неволі в цілому близько 15 -ти років. Що в ці роки було самим важчим і страшнішим? Якими якостями або методами необхідно володіти, щоб пережити все це?

– Найбільш важкими були дні тюремних і табірних голодовок. Перша тривала голодовка у мене була в Ташкентській в’язниці в 1970 році – 30 – денну голодовку я оголошував у своєму останньому слові на процесі разом з Іллею Габаєм (третього нашого «подільника» генерала П. Григоренка вирішили не судити, а відправити до психлікарні). Оголошував голодування без будь-яких конкретних вимог, а в знак протесту проти репресій з політичних мотивів. Після закінчення 30 -ти днів, вручивши мою пайку – півхлібини і шматок кільки, перепровадили в загальну камеру. Кримінальники в камері виявилися досить кмітливими. Вони швидко відібрали у мене хліб і кільку, сказавши, що якщо я це з голодухи з’їм, то я обов’язково помру від завороту кишок, і стали протягом тривалого часу відгодовувати мене більш легкотравними продуктами – згущеним молоком та іншими отриманими ними в передачах від родичів делікатесами.

Інше тривале голодування в 1975-76 роках, що тривало 303 дні з примусовим годуванням – вливанням поживної їжі через шланг з використанням роторозширювача, була в Омській тюрмі. Кілька місяців тому російські сайти публікували рейтинг тривалості політичних голодувань в світі, і ця моя голодовка опинилася на першому місці. Існуючі розмови про те, що після певного часу організм звикає до голоду і не доставляє великих мук – суща дурниця. Можливо, в цьому і є якась доля правди, але тільки якщо б не було щоденних або через день вливань через шланг живильної рідини. Але рідина ця швидко розсмоктується і приблизно через пару годин знову починаються муки голоду. Не спиться, а якщо і заснеш, то уві сні обов’язково бачиш щось їстівне. І саме паскудне те, що як тільки починаєш їсти, то відразу ж прокидаєшся.

Дуже важким був останній термін у таборі суворого режиму «Уптар», в Магаданській області в 1983-86 роках. Політичним в таборах завжди намагаються давати роботу важчу, але тут була майже непосильна. Робили керамзито – бетонні блоки, які пропарюють в печах, а потім тягали з печі і складали в іншому місці. План перевищує можливості нормальної людини, тим більше з моєю комплекцією і моєю виразкою 12 -палої кишки. Відповідно, до норми за зміну треба було перенести з одного місця на інше вантаж в цілому близько 12 тонн. А за невиконання плану складають «протоколи про порушення», внаслідок чого різке зниження пайка, ізолятори та інше. Сів трохи відпочити і перекурити – знову «протокол про порушення». Після чергового «порушення» на початку червня 1986 приводять до будівлі штрафних ізоляторів і заводять в кабінет, де сидить начальник табору Шевцов. Відбувається цікава і досить зловісна розмова.

«Зараз тобі дадуть чистий папір, і ти напишеш, що зрікаєшся всіх своїх антирадянських поглядів, від Крим – мрим та інше, що відтепер станеш нормальною радянською людиною. Інакше ти звідси ніколи не вийдеш і цих людей(тут він дістає із засувки столу фотографію, де моя дружина та чотирирічний синочок) ніколи не побачиш. Ти мене добре зрозумів? Радянська влада ще не таких як ти ламала!» , – Говорить начальник табору.

Нічого собі! – Думаю я, – Горбачов по радіо розповідає про зміни, перебудову, гласність, необхідність демократизації суспільства, а цей тип веде такі розмови, ніби надворі все ще сталінські часи. До цього він ніколи не розмовляв зі мною на «ти». Стало зрозуміло, що він отримав якесь завдання.

Намагаюся бути спокійним, хоча відразу дуже засмутився, оскільки до свободи залишалося всього півроку. Переходжу на той же тон, що й у начальника табору. «Послухай, громадянин начальник! – Кажу я йому. – Ти ж взагалі по життю «шістка» і будеш робити тільки те, що тобі накажуть твої господарі. Тому не корч із себе вершителя моєї долі. Схоже, що ти навіть газети не читаєш. Твоя радянська влада скоро розвалиться, а ви, як щури, будете шукати кути, де б сховатися. Тих людей на фотографії, яку ти вкрав з листа на мою адресу, я обов’язково побачу. Але дай бог, щоб ти не побачив своїх дітей, оскільки від таких татусів дітям тільки шкода».

Звичайно, я й сам не вірив у те, що говорив, особливо щодо швидкого розвалу радянської влади, але треба ж було сказати щось цьому хаму. Начальник коротко наказав наглядачам, що чекали біля дверей: «В ізолятор!».

Вводять до камери, а там 4 мордоворота, з одним з яких у мене ще в зоні кілька місяців тому був конфлікт. Побачивши мене, вони аж усміхатися почали від задоволення, як вовки, яким підкинули зайченя. Відразу зрозумів: Прес -хата! Тобто камера, де сидять відморозки, які не сміють вийти в зону, оскільки за їх підлі справи там приріжуть, а тут на замовлення адміністрації можуть кинуту до них жертву побити, вбити, скалічити. За це їм нічого не буде, навіть отримають винагороду у вигляді декількох плиток чаю, курива і наркотиків. У голові промайнуло: «Це кінець!».

Але сталося якесь диво. Раптом почувся голос з іншої віддаленій камери. Говорив по-англійськи. Це був дрібний розбійник Заликін, з яким у мене в зоні були досить дружні стосунки. Він запитав, за що посадили в ізолятор і яка в камері обстановка. Кількома словами я пояснив ситуацію. Через кілька хвилин з тієї ж камери почувся інший голос, але вже російською і з грузинським акцентом: «Шоста хата, ви мене чуєте?». Звідси: «Так, Гога, говори». Гога продовжує: «До вас кинули одного політичного. Так от, якщо хоч волосину на його голові зачепите, ви розумієте, що я з вами зроблю, так?». У камері встановлюється гробова тиша. Відморозки перешіптуються, а потім один з них боязко кричить : «Та все ніштяк, Гога!». Цей Гога був «злодієм у законі», а суперечити йому було дуже навіть небезпечно. Потім один з цих відморозків мені тихо каже, що під час перевірки мені слід вийти з камери і відмовитися входити назад. Так, мовляв, буде краще для обох сторін. У цьому була своя логіка, бо якщо ти адміністрації заявляєш, що не можеш перебувати в тій чи іншій камері через конфлікт з її обителями, то як би попереджаєш адміністрацію про можливі драматичні наслідки. Словом, так і зробили, і мене перевели в іншу камеру. Там теж були сексоти, але з іншими завданнями. Вони повинні були відстежувати кожен мій крок, мої розмови, у дружніх бесідах з’ясовувати мої плани на майбутнє і т.п. Але за відмову увійти назад до «прес – хати» на мене склали новий протокол про порушення, винесли ухвалу про запровадження в ПКТ («приміщення камерного типу») терміном на 6 місяців, а через деякий час і після складання ще кількох протоколів про порушення («не встав при вході в камеру чергового по коридору», «грубо розмовляв з черговим», «перемовлявся з іншими камерами англійською і тим самим заважав відпочинку інших засуджених» та ін.., всього в сумі набралося 36 «порушень») оголосили про порушення проти мене нової кримінальної справи за статтею 188-3 КК РРФСР «За злісну непокору вимогам виправно – трудової установи». Ця стаття була введена в кримінальний кодекс в роки правління Андропова в 1983 році і тому її називали «андроповською». За цією статтею людину практично можна було тримати в неволі довічно, оскільки спровокувати чергові десятки «порушень» для адміністрації не складає ніяких труднощів. «Порушення» ці є достатньою підставою для продовження терміну на чергові три, а для визнаних «особливо небезпечними рецидивістами» на 5 років. Словом, відкривалася вельми невтішна перспектива.

Щодо того, що робити і як пережити, мабуть, у кожного можуть бути свої бачення і методи. Я, наприклад, вважав, що вступаючи на цей шлях і враховуючи, з ким маєш справу, треба психологічно приготувати себе до найгіршого, в тому числі до болісної смерті. А якщо події розвиваються дещо краще, ніж те, до чого ти приготувався, то все сприймається як дар Божий.

– Про яких діячів правозахисного руху, на думку Мустафа -ага, потрібно обов’язково розповісти сьогоднішньому молодому глядачеві. Хто незаслужено забутий?

– Справа не в особистостях, про які варто було б писати. Адже люди в переважній більшості випадків ставили на карту свою свободу і життя не заради того, щоб «увійти в історію» або прославитися, а просто керувалися своїми уявленнями про честь, гідність, громадянський та національний борг. Звичайно, молодим людям варто було б знати, що якщо вони сьогодні можуть говорити, писати і публікувати все, що вважають за потрібне, не боячись, що завтра за це заарештують і перетворять в «табірний пил» або відправлять до психлікарні, то це вийшло не просто так і саме по собі. Тобто, необхідні скрупульозні дослідження та популяризація радянського правозахисного руху з використанням всіх, на жаль, в Росії в значній частині засекречених матеріалів КДБ і ЦК КПРС. Тоді спливуть і багато незаслужено забутих імен гідних громадян країни.

– Що б Мустафа -ага порадив сьогоднішнім громадянським активістам України та Росії.

– Молоді люди повинні знати, що якщо не будуть цінувати, захищати і далі розвивати свої демократичні свободи, то дуже скоро можуть знову повернутися в похмуре минуле. А починати все з початку значно важче і смертельніше.