Меню 
З втратою державності кримських татар та анексії Криму Російською імперією в 1783 році починається національно-визвольна боротьба кримськотатарського народу. Набуваючи на різних етапах форм та методів від відкритого збройного повстання до культурно-просвітницької діяльності, від прохань на адресу правителів до мітингів та акцій непокори, вона то вщухала, то розгоралася з новою силою. Історія боротьби за відновлення прав народу відзначена драматичними подіями та іменами національних героїв, які приносили у жертву свої життя. З новою силою національних рух став розростатися після депортації 1944 року.
Кримськотатарський національний рух
1956–1969 роки
На початку 50-х років ХХ століття в місцях виселення кримськотатарського народу, в республіках Середньої Азії, активізується національний рух за повернення на Батьківщину та відновлення власних прав. Основи руху закладають активні представники народу, серед яких на початку було багато комуністів, колишніх фронтовиків, партизан, підпільників. З 1956 року вони направляють до Москви звернення на адресу центрального керівництва СРСР, під якими ставили підписи тисячі кримських татар. В зверненнях висловлюється прохання повернути кримськотатарський народ на його Батьківщину та відновити автономну республіку в Криму. Крім загальнонародних звернень, в центральні органи влади кримськими татарами направлялись індивідуальни та колективні листи з аналогічними вимогами. Проте найчастіше вони залишались без відповіді, а ініціатори складання документів та автори листів піддавались гонінням. Це дало початок петиційній кампанії, яка згодом широко розгортається та стає активною формою боротьби на перших етапах руху.
Не дивлячись на перші невдачі, організатори руху не падають духом та починають роботу з об’єднання співвітчизників. З осені 1957 року з’являються перші ініціативні групи, які до середини 1960-х років вже діють практично в усіх населених пунктах. Рух спочатку розгортається в Узбекистані, потім в Казахстані, Таджикистані, Киргизстані та Росії. Ініціативні групи формувались за територіальною ознакою: вулична – сільська (селищна) – міська – районна – обласна (регіональна) – республіканська.
Ініціативником (така назва членів ініціативних груп вкоренилась та широко використовувалась в народі) міг стати кожний кримський татарин, який всіляко допомагав руху та робив свій внесок у загальнонародну справу.
Ініціативна група мала своє ядро – декількох людей, які мали авторитет серед населення. До ядра Узбекистанської республіканської ініціативної групи – органу, який фактично керував національним рухом, входили Джеппар Акімов, Бекір Османов, Мустафа Селімов, Мустафа Халілов, Амза Аблаєв та інші. На зборах ініціативної групи обговорювалась підготовка до якого-небудь заходу, події або акції, обирались голосуванням представники кримськотатарського народу (делегати), повідомлялось про рішення Республіканської ради (вищого консультативного органу), озвучувались відомості (підпільні бюлетені). Ініціативники, крім збору підписів та коштів на організацію поїздок делегатів до Москви, оплату адвокатів, які захищають кримських татар в політичних процесах, друкували підпільну літературу.
Республіканська рада скликалася щомісяця. В ній брали участь лідери найвпливовіших та активних регіональних ініціативних груп. Рада виробляла подальшу стратегію, тактичні кроки та затверджувала остаточний план дій. Таким чином, для руху були характерні демократичність, масовість, відсутність ієрархічної структури (зовні він навіть виглядав дещо хаотично), підтримка та розвиток ініціатив, напівлегальна діяльність, лояльність до радянської влади та комуністичної партії, які мали вирішити кримськотатарське національне питання.
З 1964 року в Москві створюється Постійне представництво кримських татар – делегація народних представників. Рішення скерувати народного делегата належало місцевій ініціативній групі та затверджувалось республіканською. Делегату надавався мандат – документ, в якому були відображені його повноваження та головні вимоги народу. Народного делегата, що залишав Москву, змінював інший, що дозволяло забезпечувати постійну присутність в столиці представників кримськотатарського народу.
Тут вони регулярно сповіщають державних діячів, керівників різних наукових установ, редакцій центральних газет та журналів, відомих письменників, вчених, громадських діячів про національне питання кримськотатарського народу. Головною метою делегатів було домогтися прийому в керівництва держави. Це їм вдавалося в 1957, 1965 та 1967 роках, коли дерегації кримських татар були прийняті на найвищому державному рівні. Крім цього, делегати влаштовували акції та мітинги до різних подій та визначних дат (зазвичай, це було 18 травня – в день депортації та 18 жовтня – день створення Кримської АРСР). В такі дні в Москві знаходилось до кількох сотень народних делегатів. Влада влаштовувала на них облави по всьому місту, заарештовувала та під наглядом видворяла зі столиці, інколи споряджаючи для цього цілий потяг.
В 1966 році ініціативники самостійно, без державної підтримки, провели перепис кримськотатарського народу, в результаті якої змогли встановити реальну чисельність свого народу та кількість жертв під час сталінської депортації та в перші роки на чужині, загиблих на фронтах Другої світової війни, героїв Радянського Союзу та орденоносців.
1966–1969 роки відзначені найбільшою активністю кримських татар. До руху приходять опозиційно налаштовані до комуністичного режиму люди, вони вже не просять, а вимагають відновити права кримськотатарського народу. Молодь активно підключається до руху. З’являються нові фоми боротьби. В місцях проживання народу та в Москві організовуються та проводяться чисельні мітинги, демонстрації, акції, присвячені знаковим подіям. Проте їм жорстоко протидіє влада.
Частина активістів встановлює зв’язки з правозахисним рухом, що зароджується в країні. Через таких відомих дисидентів, як Олексій Костерін, Андрій Сахаров, Петро Григоренко та інших, про проблему кримськотатарського народу та його Національний рух стає відомо за кордоном. Відомі радіостанції «Радіо Свобода» та «Голос Америки» передають репортажі про порушення прав кримських татар.
Під тиском багатотисячних мітингів кримських татар керівництво країни було вимушено 5 вересня 1967 року прийняти Наказ Президії ВР СРСР, який визнав безпідставність звинувачень на адресу кримськотатарського народу, проте не реабілітував його повністю. Кримським татарам дозволялось селитися по всій країні, але було вжито заходів з недопущення їх на Батьківщину в Крим. Не дивлячись на це, в Крим самостійно виїжджають сотні кримськотатарських родин, але їм не оформляють документи, їх не прописують, дорослих не беруть на роботу, дітей – до школи. Придбані кримськими татарами будинки за наказом влади руйнуються бульдозерами, сім’ї видворяються за межі Криму, а найактивніших заарештовують та запроторюють до тюрем за “порушення паспортного режиму”.
Спроби масового повернення народу до Криму та зближення з правозахисниками спричиняють посилення репресій проти учасників руху по всіх регіонах проживання кримських татар. В 1968–1969 роках відомі активісти та правозахисники Мустафа Джемілєв, Ілля Габай, Петро Григоренко, Решат Джемілєв, Юрій Османов, Роллан Кадиєв та багато інших за сфабрикованими кримінальними справами засуджуються на різні терміни позбавлення волі.
1970–1991 роки
В цей період Кримськотатарський національний рух проходить через стадії зниження, а потім стрімкого збільшення своєї активності. Він набуває нових організаційних форм, які привели до скликання національного з’їзду Курултаю в 1991 році та виборам на ньому представницького органу – Меджлісу кримськотатарського народу. Головним здобутком Національного руху можна вважати початок масового самоповернення народу на Батьківщину.
В 70-х роки поступовому спаду активності сприяли чисельні суди та обшуки активістів Національного руху, переслідування тих кримських татар, які повернулися до Криму, розбіжності у поглядах на методи боротьби та розділення на течії всередині руху. Вже не так часто вдається зібрати багатотисячні підписи під різноманітними зверненнями та листами на адресу керівництва країни. Якщо під народними зверненнями до чергових з’їздів компартії в 1966 та 1971 роках було зібрано найбільшу кількість підписів – 130 тисяч та 60 тисяч, то вже під зверненнях до XXV з’їзду 1975 року стояло 20 тисяч, а під Касаційною заявою до Брежнева 1977 року та Загальнонародним протестом 1979 року вдалося зібрати по 4 тисячі підписів. Мітинги та зібрання тепер вже проходять до найважливіших дат та збирають не так багато учасників.
Не дивлячись на невдалі спроби самоповернення сотень кримськотатарських сімей до Криму, ініціативні групи продовжували орієнтувати свою діяльність на організацію повернення народу. 1971 року ініціативники Ташкентської області провели опитування серед кримських татар про їх ставлення до повернення в Крим. З поміж 18 тисяч опитаних дорослих тільки 11 людей утримались від відповіді та 9 висловились проти повернення. Цього ж року після публікації результатів чергового всесоюзного перепису, не знайшовши кримських татар в переліку націй СРСР, ініціативні групи власними силами провели перепис співвітчизників по всіх місцях їх проживання.
У 70-80-х роках відбулися судові процеси та були засуджені (деякі повторно) багато активних учасників Національного руху, серед них Джеппар Акімов, Мустафа Джемілєв, Юрій Османов, Ролан Кадиєв, Айше Сеїтмуратова, Решат Джемілєв.
Влада вживала різноманітних заходів по перешкоджанню активному повернення кримських татар до Криму. Приймались спеціальни постанови та укази про посилення паспортного режиму в Криму та прилеглих областях, де найчастіше селились кримськотатарські родини після невдалих спроб облаштуватися на Батьківщині.
Такі дії влади мали і трагічні наслідки. 19 жовтня 1968 року в тюрмі вбито 35-річного Февзі Сейдалієва, який протестував на Красній площі в Москві проти видворення його родини з Криму. 46-річний Муса Мамут 23 червня 1968 року здійснив акт самоспалення, виступаючи проти спроби повторного виселення своєї сім’ї з Криму. 19 листопада 1978 року після провокації місцевого відділку КДБ повісився Іззет Мемедулаєв, який приїхав до Криму разом із дружиною та трьома дочками. Він не зміг оформити придбання будинку та жив під загрозою судових переслідувань, як і багато його співвітчизників.
15 жовтня 1978 року радянським урядом було прийнято постанову № 700 «Про додаткові заходи з укріплення паспортного режиму в Кримській області», що спростило процедуру виселення кримських татар з Криму. До Москви відправлялись сотні народних представників з вимогою припинити переслідування кримських татар на Батьківщині. Вони також домагались відповіді на Касаційну заяву Л. Брежневу, де було висловлено вимогу відмінити всі законодавчі акти, видані з 1944 по 1976 роки, що грубо порушують права кримськотатарського народу.
У 1977 році в Узбекистані відбулась нарада представників ініціативних груп, які прийняли рішення будувати свою подальшу діяльність на базі цієї заяви, а в листопаді 1979 року це рішення було підтверджено черговою нарадою активістів руху. Була започаткована кампанія зі збору підписів під колективними листами і телеграмами на адресу керівництва країни.
Двічі, в 1974 і 1978 роках, владою вживаються безуспішні спроби “укоренити” кримськотатарський народ в місцях вигнання, організовуючи для цього на території Узбекистану “автономію” та призначаючи окремих кримських татар на керівні посади. Але кримськотатарський народ, ігноруючи таку автономію, продовжував прагнути повернення до Криму.
З другої половини 1980-х років, коли намітився процес демократизації країни, починається різкий підйом Національного руху кримських татар.
11-12 квітня 1987 року в Ташкенті відбулось І Всесоюзна нарада представників ініціативних груп, куди з’їхались народні обранці з усього Узбекистану, Таджикістану, Киргизстану, України, Росії та Криму. На цій нараді було прийнято рішення направити новому керівництву держави делегацію кримських татар для розгляду їх національного питання. Було затверджено текст загальнонаціонального звернення на адресу М. Горбачова, під яким в короткий термін було зібрано близько 40 тисяч підписів. Оскільки відповіді на це звернення не послідувало, то на наступній Всесоюзній нараді в Ташкенті, що відбулася 13-14 червня 1987 року, було прийняте рішення провести в Москві багаточисельну мирну демонстрацію з метою привернення уваги керівництва країни та громадськості до кримськотатарської проблеми. Нарада обрала Центральну ініціативну групу (ЦІГ) у складі 15 людей.
За рішенням ЦІГ з усіх місць проживання кримських татар було організовано відправку народних представників до Москви для проведення мирних акцій. 6 та 23 липня 1987 року на Красній площі сотні кримських татар провели демонстрації на захист своїх прав, вимагаючи від очільників держави прийняти делегацію народних делегатів. У відповідь московська міліція з наданими їй “особливими повноваженнями” для наведення ладу в столиці затримувала та видворяла кримських татар з Москви.
Акції протесту прокотилися усіма місцями проживання кримських татар в Узбекистані, Таджикистані, Краснодарському краї Росії та Криму. Мирні демонстрації розганялися загонами міліції, що застосовували силу проти демонстрантів.
7 жовтня 1987 року з м. Тамань Краснодарського краю до Сімферополя вирушив піший марш з 2000 кримських татар, який мав прибути до кримської столиці до дня заснування Кримського АРСР – 18 жовтня. Але на 7-ому кілометрі від Тамані мирну ходу було оточено чисельними кордонами міліції, а багато учасників затримано та відправлено назад.
До дня утворення Кримської АСРС, 18 жовтня, в місцях проживання кримських татар були призначені мітинги, але влада всіляко перешкоджала їх проведенню. У відповідь кримські татари в містах Бекабад, Ташкент, Кримськ (Краснодарський край) та Білогірськ (Крим) провели багатотисячні акції протесту проти репресій.
24 грудня 1987 року Рада Міністрів СРСР прийняла постанову про “тимчасове обмеження прописки для людей, які прибувають” у більшості міст та районів Криму, а також низці міст Краснодарського краю. Але в цей же час було оголошено про організований набір робітників до Криму (близько 50 тисяч) серед мешканців України та Росії. Всі ці заходи терміново приймались для протидії самостійного переїзду до Криму сотень і тисяч кримськотатарських сімей. В Криму їх так само не прописували та не дозволяли оформити придбання будинку.
14 лютого 1988 року в Сімферополі відбувся мітинг за участі більш ніж 2 тисяч кримських татар, які виступали проти утисків їхніх прав. Цього ж дня за участі такої ж кількості людей акція протесту пройшла і в Геленджику (Росія). А в Ташкент були стягнуті великі сили міліції та військ на бронетранспортерах задля запобігання запланованого тут мітингу кримських татар, в місті влаштовані облави. З лютого до травня 1988 року мітинги кримських татар пройшли в різних містах та в Москві, окремі кримські татари оголошували голодування-протест.
До 44-х роковин депортації кримськотатарського народу 18 травня 1988 року у 22 містах країни відбулися демонстрації за участі більш ніж 25 тисяч кримських татар. 26 травня 1988 року біля кримського селища Зуя було влаштовано наметове містечко (на 500 наметів), яке було вщент зруйновано силами 2 тисяч солдатів та міліціонерів.
9 червня 1988 року державна комісія з вирішення проблем кримськотатарського народу винесла заключення, згідно з яким “для утворення Кримської автономії немає підстав”. Комісія ясно дала зрозуміти, що держава не має наміру вирішувати питання повернення народу на батьківщину та відновлення його прав.
Хвиля багатотисячних демонстрацій та акцій протесту кримських татар проти рішення комісії пронеслась по місцях проживання. 20 червня 1988 року в селищі Нижньобаканському Краснодарського краю почався масовий страйк, в якому взяли участь близько 5 тисяч людей. Ініціативу підтримали в сусідних регіонаха та в Узбекистані. 23 червня повсюди пройшли траурні мітинги до 10-ї річниці самоспалення Муси Мамута.
26 червня в Ташкенті відбулися 20-ти тисячні демонстрації. Міліція та військові загони разгоняли протестувальників гумовими дубинками та сльозогінним газом. Було побито та затримано декілька тисяч людей. В Москві побито, затримано та примусово вислано з міста близько 900 людей, які приїхали висловити свій протест перед делегатами Всесоюзної партійної конференції.
З кінця червня до середини серпня тисячі кримських татар з різних регіонів провели загальнонаціональний страйк. За “прогули” було звільнено більш ніж 1500 людей.
23 липня 1988 року до річниці опублікування заяви ТАСС, де вчергове повідомлялися брехливі і наклепницькі вигадки про кримських татар, в Темрюцькому районі Краснодарського краю (селище Сенна) пройшла добове голодування за участі 500 людей.
29 квітня – 2 травня 1989 року в місті Янгіюль Ташкентської області відбулася V Всесоюзна нарада представників ініціативних груп, які заснували Організацію Кримськотатарського Національного Руху (ОКНР). Головою ОКНР став правозахисник та національний лідер Мустафа Джемілєв.
Не дивлячись на спротив влади, зростали темпи самостійного повернення кримських татар на Батьківщину. Разов з усім народом поступово до Криму перемістився й Кримськотатарський національний рух.
26–30 червня 1991 року в Сімферополі було скликано національний з’їзд кримських татар – ІІ Курултай кримськотатарського народу, що об’єднав більшість ініціативних груп та організацій Національного руху. Делегати Курултаю обрали представницький орган – Меджліс Кримськотатарського народу, який складається з 33 людей та функціонує на постійній основі.
З цього часу боротьба народу виходить на новий рівень – затвердження та самовизначення в себе на Батьківщині.
Автори: Діляра Асанова, Ельведін Чубаров.
