Колишня політбранка Кремля Леніє Умерова виступила в Європейському парламенті

13 Березня 2025
Колишня політбранка Кремля Леніє Умерова виступила в Європейському парламенті

11 березня колишня політбранка Леніє Умерова на запрошення Президентки Європарламенту Роберти Мецола виступила перед членами Європейського парламенту в рамках заходу «Woman fighting for democracy».

В своїй промові Леніє розповіла, що відбувається на окупованих територіях України, про невпинну боротьбу українців та про власний досвід перебування в російській в’язниці – викрадення російськими силовиками на кордоні в грудні 2022 року, фізичне та психологічне насильство, допити, ізоляцію в одиночній камері.

«Моя “провина” була лише в тому, що я — кримська татарка. Українка, народжена в Криму. І я не прийняла російський паспорт. Для Росії цього достатньо, щоб назвати тебе ворогом і кинути за ґрати», – сказала Леніє Умерова.

Наводимо повний текст промови:

«Майже два роки я провела в російській в’язниці. У грудні 2022 року мене викрали російські силовики — просто на кордоні, коли я намагалася поїхати до Криму, аби побачити свого важкохворого батька.

Моя “провина” була лише в тому, що я — кримська татарка. Українка, народжена в Криму. І я не прийняла російський паспорт.

Для Росії цього достатньо, щоб назвати тебе ворогом і кинути за ґрати.

За цей час я пройшла через багато зла і несправедливості: викрадення, фізичне та психологічне насильство, допити, ізоляцію. Майже весь час мене тримали в одиночній камері.

Але ви знаєте — я кримська татарка. І це не перші репресії в історії моєї родини.

У 1944 році моїй бабусі було лише десять років, коли вона стала жертвою радянської депортації. Її родину, як і сотні тисяч кримських татар — переважно жінок і дітей, бо чоловіки були на війні — оголосили “зрадниками Батьківщини”. Їм дали 20 хвилин на збори. Запхнули у вагони для худоби й відправили в Узбекистан. Два молодших брати моєї бабусі — трирічний Кадир-Ільяс і шестирічний Назім — померли від голоду.

Це — трагедія не лише моєї родини. Це — біль кожної кримськотатарської сім’ї.

Багато країн уже визнали депортацію 1944 року геноцидом кримськотатарського народу. Бо історія повинна бути названа своїм іменем.

Але історія повторюється. Росія знову намагається знищити нас. Знову — стирає ідентичність, переписує кордони, нищить життя.

На окупованих територіях Росія переслідує навіть звичайних мирних людей. Їх викрадають, примусово депортують, змушують до рабської праці. Будь-яка — навіть тиха — непокора прирівнюється до злочину. Покарання — в’язниця.

Я хочу поділитися історіями кількох жінок, яких я знаю особисто:

– Оксана з Херсонщини. Перед тим, як її кинули до СІЗО, пів року її возили з мішком на голові. Одного разу підвели до виритої ями й сказали: «Ми закопаємо тебе живцем, і ніхто не дізнається, де ти».

– Яна із Запорізької області. Її катували, зламали щелепу, вибили частину зубів, а потім повністю відмовили в медичній допомозі.

– Галина Довгопола з Криму. 70-річна пенсіонерка. Російські силовики били її, катували, намагалися зламати пальці на руках.

– Ірина Данилович — кримська журналістка. Вона пережила тортури. Сьогодні їй не надають медичної допомоги. Вона втратила слух на одне вухо, перенесла мікроінсульт — половина тіла в неї німіє. Ірина страждає від постійного болю в голові й серці.

Це лише кілька історій. Таких — тисяч. Близько 14 тисяч цивільних українців зараз у російських вʼязницях.

У російській в’язниці я постійно чула: «Твоїй Україні залишилось зовсім трохи».

Але я тут. А Україна продовжує боротися. Навіть попри важкі новини. Ми боремося за свободу, за гідність, за кожне людське життя.

Проти нас — не лише Росія. Їй допомагають Білорусь, Іран, Китай, Північна Корея. Авторитарні режими об’єдналися проти демократії.

Це більше, ніж війна за території. Це — боротьба між світлом і темрявою. Між свободою і рабством. Між демократією і тиранією.

Українці продовжують боротись. І ми будемо боротись до перемоги. Але тільки уявіть, якщо Україна впаде — хто буде наступним?»