«Багато кримських татар усвідомлює, що держава розглядає їх як людей другого сорту», – Мустафа Джемілєв

Шановні представники держав та міжнародних організацій, акредитовані в нашій країні, ваші превосходительства! Пані та панове!

Ми запросили вас на цю зустріч, щоб інформувати про ситуацію, що склалася в питанні відновлення прав кримських татар, які після злочинної депортації, геноциду і майже півстолітнього заслання почали процес повернення на свою історичну батьківщину – до Криму. І ми дуже вдячні, що ви відгукнулися на наше запрошення і прибули на цю зустріч.

У роки боротьби з радянським режимом за свої національні та громадянські права, за право на повернення на свою батьківщину кримські татари неодноразово зверталися за підтримкою до світової громадської думки. Моральна підтримка, що надавалася західною демократією людям, які боролися в СРСР за свої громадянські права, і у тому числі кримським татарам, їх потужні радіостанції, що віщали на територію СРСР, публічні акції протесту політичних і громадських діячів демократичних країн проти репресій радянської влади щодо правозахисників, організовані в цих країнах комітети на захист репресованих вселяли у безправних народів надію на відновлення справедливості, сприяли утвердженню принципу ненасильства у правозахисному русі колишнього СРСР. Сьогодні ми знову потребуємо допомоги та сприяння демократичних країн і міжнародних організацій.

Уже 20 років минуло з моменту падіння тоталітарного радянського режиму і утворення на території радянської імперії незалежних держав. Деякі з цих незалежних держав досить швидко просунулися по шляху демократії і економічного розвитку, інші – не дуже, а в деяких країнах, на жаль, встановилися режими, які мало чим в кращу сторону відрізняються від радянського.

Україна, зрозуміло, не відноситься до розряду тих країн пострадянського простору, де як і раніше жорстко придушується всякого роду інакомислення. Інакше я зараз не міг би стояти перед вами і розповідати про проблеми кримськотатарського народу. Тим не менше, і в нашій країні досить багато невирішених проблем, що йдуть корінням в радянське минуле. Ігнорування цих проблем не тільки перешкоджає демократичному розвитку України, а й несе загрозу громадянському миру і злагоді в суспільстві. Однією з таких проблем, на наше переконання, є проблема відновлення законних прав корінного народу Криму – кримських татар.

Незабаром після розпаду СРСР, багато в чому завдяки ініціативі України, країнами-членами СНД 9 жовтня 1992 року було підписано «Угоду з питань, пов’язаних з відновленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів» (Бішкекська угода). Але ця угода з моменту її підписання деякими країнами-підписантами не дотримувалася взагалі, а Україна дотримувалася її лише частково, мотивуючи тим, що деякі її положення не відповідають законам країни та вимогам прийнятої 28 червня 1996 року Конституції України, хоча, як відомо, у випадку протиріччя між внутрішнім законодавством і підписаними угодами, пріоритетом повинні користуватися підписані та ратифіковані міжнародні угоди.

Практично з перших днів незалежності України ми домагаємося прийняття закону про відновлення прав кримськотатарського народу. Одночасно ми вказуємо також на необхідність відновлення в правах представників ряду національних меншин, які також зазнали депортації з території сучасної України в роки СРСР. На жаль, всі прийняті нами зусилля, а також неодноразові звернення Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин на підтримку прийняття закону, не увінчалися успіхом. Більш того, з величезними труднощами прийнятий у червні 2004 року закон України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою», був ветований Президентом і не вступив в силу. До речі, в Російській Федерації закон «Про реабілітацію репресованих народів» був прийнятий ще 26 квітня 1991 року.

Складається парадоксальна ситуація. З одного боку, Україна є практично єдиною на пострадянському просторі державою, що визнає право депортованих на повернення і надає певне сприяння в їх облаштуванні, з іншого – свідомо уникає створення правової бази, що сприяє відновленню раніше зневажених прав кримськотатарського народу. Відповідно, держава Україна не повертає і не компенсує депортованим все, що було в них незаконно відібране в результаті депортації, в тому числі житло та нерухомість. Але вона зобов’язується сприяти вирішенню соціальних проблем репатріантів за допомогою щорічних бюджетних асигнувань. Але кошти, що виділяються, настільки мізерні, що можуть покрити лише незначну частину нагальних потреб репатріантів. Наприклад, цього року з Державного бюджету України передбачено виділення лише 23 мільйонів гривень, тобто близько 3 млн доларів. На ці кошти неможливо побудувати навіть одну школу. Причому, хоча вже наближаємося до кінця року, до цього дня з цих 23 мільйонів ще не отримано жодної гривні. У проекті бюджету України на наступний 2012 рік на всі проблеми депортованих передбачено виділення лише 25 млн. гривень. І це на потреби 300 селищ компактного облаштування кримських татар, в яких відсутні водопостачання, дороги, школи, медичні установи.

На початку цього року указом Президента ліквідовано і Державний комітет у справах національностей та міграції, який переважно займався проблемами репатріантів. Таким чином, участь держави в процесі повернення та облаштування репатріантів на своїй батьківщині з 2011 року практично зведено до нуля.

Серйозно порушені права кримських татар на землю: як сільськогосподарського призначення, так і для будівництва власного житла. Несправедливість в першому випадку була закладена ще в самому початку земельної реформи, а потім закріплена при прийнятті Земельного кодексу України, стаття 25 якої передбачає, що у безкоштовній приватизації земель державних і комунальних, сільськогосподарських підприємств, організацій та установ беруть участь працівники цих організацій або пенсіонери з їх числа . Відповідно, основна частина репатріантів була позбавлена можливості брати участь у приватизації землі. З величезними труднощами стикаються репатріанти і в питанні отримання землі під житлове будівництво. Перші роки після початку повернення кримських татар влада, відмовляючи їм під різними приводами у виділенні земель під житлове будівництво, почала одночасно швидко роздавати вільні землі громадянам інших національностей під дачі та городи. Лише в 1990-91 роки було роздано 150 000 земельних ділянок. Мета тут полягала в тому, щоб поставити кримських татар перед фактом відсутності вільних земель і тим самим зупинити процес репатріації. У цих умовах кримські татари були змушені вдатися до самовільного заняття земель, які пустують. В свою чергу це призвело до численних зіткнень як з правоохоронними органами, так і з громадянами інших національностей нацькованих на них, що сприяло підвищенню міжетнічної напруженості.  Земельні конфлікти тривають і донині.

До теперішнього часу на своїй батьківщині, в Криму, проживають близько 280 тисяч кримських татар, що складає приблизно 13% населення автономії. За різними оцінками за межами Криму на території колишнього СРСР вимушено продовжують залишатися ще близько 120-150 тисяч чоловік. Вони не можуть самостійно повернутися на свою батьківщину, возз’єднатися зі своїми співвітчизниками та родичами в першу чергу, тому що країнами СНД не дотримуються положення Бішкекської угоди, відповідно якої ці країни повинні всебічно сприяти їх добровільному поверненню.

Знову парадокс. З одного боку, держава, суспільство не без підстави висловлюючи серйозне занепокоєння негативним демографічним балансом, що складається в країні, намагається різними механізмами, в тому числі і фінансовими, стимулювати народжуваність, з іншого – не тільки не надається допомога репатріації кримських татар на свою батьківщину, а й створюються штучні перешкоди в їх поверненні. Більше того, час від часу високопоставлені чиновники і політики дозволяють собі заяви про те, що, мовляв, слід зупинити процес повернення кримських татар. Деякі з них йдуть ще далі, відкрито виправдовуючи злочини, скоєні радянським режимом щодо кримськотатарського народу.

І це при тому, що всі роки незалежності України кримські татари і їх представницькі органи виступають монолітною продержавною силою в Криму, яка не дає втягти півострів у вир політичного сепаратизму, що підігрівається ззовні.

Тому багато кримських татар усвідомлює, що держава розглядає їх як людей другого сорту.

Рівень дискримінації кримських татар при прийомі на роботу, особливо в державні структури управління, не тільки не скорочується, але навіть за останні роки значно збільшився.

Існуюча в Україні виборча система, на відміну від низки європейських країн, не передбачає гарантії забезпечення представництва національних груп у представницьких органах влади. При пропорційній системі виборів кримські татари обов’язково повинні вливатися в якусь загальноукраїнську політичну партію, навіть якщо вони не розділяють їхньої ідеології і програми, оскільки самі вони в силу своєї нечисленності і локальності розселення не можуть створити політичну партію, яка має право брати участь у виборах. А якщо навіть і створили б, то не мали б жодних шансів на проходження передбаченого законом 3-процентного бар’єру, навіть якби вони всі до єдиного проголосували за цю партію, чого в житті ніколи не буває. Ще гірші справи при мажоритарній системі виборів, оскільки кримські татари в Криму розселені досить дисперсно і практично немає ні одного виборчого округу, де вони становили б таку кількість, яка давала б шанси обрати їхнього кандидата не тільки до парламенту України, але навіть у Верховну Раду автономії. В результаті, при змішаній системі виборів кримські татари мають шанси обрати тільки приблизно 4-5 депутатів до Верховної Ради автономії, де всього 100 депутатів, тобто приблизно втричі менше чисельної пропорції кримських татар в автономії. Так сталося, зокрема, на останніх виборах до органів місцевого самоврядування в жовтні минулого року. А при мажоритарній системі не можливо обрати жодного депутата, як це було, наприклад, на виборах в 1998 році.

Вкрай низький і рівень представництва кримських татар і у виконавчих структурах влади автономії. При 13-відсотковій частці кримських татар у загальній чисельності населення автономії, їх представництво у виконавчих структурах влади не перевищує 4-5 відсотків, а в деяких відомствах, як СБУ, митниця, судова система їх практично немає взагалі. Для ліквідації цього дисбалансу будь-яких заходів не вживається. Навпаки, в останні два роки представництво кримських татар ще більше знизилося. Багато кримських татар, які працювали у сфері управління, були звільнені і замінені людьми, запрошеними на роботу ззовні Криму. Думаю, ви самі можете здогадатися, з якої саме області України.

Кричуща дискримінація пояснюється не тільки недосконалістю виборчої системи, яка не захищає інтереси нечисленних національностей, але й досить високим рівнем шовінізму і ксенофобії, яка побутує на території півострова.

Тобто цілком очевидно, що у багатьох чиновників відносно кримських татар є стереотипи, впроваджені у свідомість людей ще радянським режимом.

Найбільше занепокоєння кримських татар викликає проблема збереження національної ідентичності і самобутності, збереження і розвитку культурної спадщини, яка була тотально зруйнована радянським режимом. Повертаючись на свою батьківщину, ми, кримські татари, змушені відновлювати все практично з нуля. Півстоліття кримські татари в місцях заслання були позбавлені можливості навчати своїх дітей рідної мови.

За всі 20 років незалежності України кримським татарам вдалося, долаючи активний опір місцевої влади, відкрити всього 15 шкіл, де діти можуть отримати якісь знання рідної мови. Але в них можуть навчатися всього близько 10 відсотків усіх кримськотатарських дітей шкільного віку. Інші ж змушені навчатися в школах з російською мовою навчання. Якщо врахувати, що і їхні батьки були позбавлені можливості навчатися рідною мовою то, відповідно, діти не можуть отримати якісь знання рідної мови і в родині. У результаті йде тотальна втрата цілим поколінням своєї рідної мови, що є одним з головних елементів національної ідентичності.

Ми намагаємося опиратися в будівництві шкіл і закладів культури на допомогу міжнародних організацій та урядів окремих країн, але з незрозумілих нам причин профільні міністерства і відомства України створюють різні бюрократичні перепони для отримання такої допомоги. Все це створює враження, що взято курс на асиміляцію кримськотатарського народу, тобто на здійснення діяння, яке розглядається міжнародним правом як злочинне.

Надзвичайно турбує нас і відсутність можливостей для ведення постійного діалогу з вищими органами влади України. У 1999 році Президентом України був прийнятий Указ про створення Ради представників кримськотатарського народу як консультативного органу при Президентові країни. Це було своєрідною формою офіційного визнання державою представницького органу, що обирається самими кримськими татарами, оскільки створена Рада мала складатися тільки з членів Меджлісу. Це давало можливість Президенту країни регулярно зустрічатися з представниками кримських татар, спільно обговорювати існуючі проблеми і давати доручення різним відомствам країни для їх вирішення. Після президентських виборів 2010 року змінилася ситуація і в цьому питанні. Рада представників указом президента переформатована і в її склад в якості «представників народу» введені люди, які ніким не обиралися і, зрозуміло, нікого не вправі «представляти». Члени Меджлісу, які в цій оновленій Раді опинилися в меншості, зрозуміло, відмовилися бути в її складі. Таким чином, перервано і існуючий механізм діалогу представників народу з вищим керівництвом країни.

Одночасно проводяться різні заходи, спрямовані на внесення розколу в середовище кримських татар, дискредитації їх представницького органу та надання підтримки тим особам з їх числа, яких самі власті призначили «представниками народу».

У грудні минулого року на базі штучно створених за сприяння влади декількох мусульманських громад, що не підкоряються Духовному управлінню мусульман Криму, рішенням незабаром ліквідованого Державного комітету у справах національностей та релігій засновано паралельне духовне управління. Тобто проводяться заходи, які ми вже, як кажуть, «проходили» за радянської влади.

Національний з’їзд кримськотатарського народу (Курултай) на останній своїй сесії прийшов до висновку, що необхідно провести міжнародний форум з проблем Криму і його корінного народу з метою надання Україні міжнародної допомоги у вирішенні цих проблем. Після прийняття цього рішення делегації Меджлісу зустрічалися з багатьма політичними та державними діячами в Канаді, США і країнах Європи, з керівниками кількох міжнародних організацій. Із задоволенням хочу відзначити, що наша ініціатива щодо скликання міжнародного форуму на всіх цих зустрічах була сприйнята з розумінням і бажанням надати підтримку. Правда, ми не отримали ще чіткої відповіді на свою ініціативу від керівництва України, участь якої в роботі цього форуму була б украй важливою і необхідною.

Ми сподіваємося, що акредитовані в нашій країні дипломати та представники міжнародних організацій також нададуть нам сприяння у скликанні цього форуму.

Дякую за увагу.

5 жовтня 2011 року

м. Київ